НОВИНИ

АТОвець з Волині розповів про жахіття «параду полонених» у Донецьку

АТОвець з Волині розповів про жахіття «параду полонених» у Донецьку 6 Грудня 2018

24 серпня 2014 року у Донецьку, уперше за роки Незалежності України, замість традиційного параду пройшов так званий «парад полонених». Понад 50 українських військових провели крізь розлючений натовп проросійськи налаштованих людей. Хлопцям бойовики наказали потоптатися по українському прапорі. І кожного, хто цього не зробить, обіцяли розстріляти на місці. Отримуючи щедру лайку і побої від збожеволілого від люті натовпу, і з кожним кроком наближаючись до доленосного місця, військові уже встигли подумки  попрощатися із життям. І здавалося б: просто наступи на прапор –  і живи…

Савур-Могила. Висота поблизу кордону з Росією. 7 червня 2014 року її зайняли бойовики терористичного угруповання «Восток». 28 липня українські військові піднялися на висоту і почали витісняти російських найманців і вже 7 серпня встановили повний контроль над нею. У відповідь Росія розпочала шквальний обстріл Савур-Могили зі своєї території і танкову атаку підступів до неї. Українські військові опинилися у повному оточенні. Весь місяць, без води і боєприпасів, під шквальним вогнем, який фактично не припинявся, вони гідно тримали оборону. Тоді українська армія зазнала величезних втрат. Багато військових потрапили у полон. І уже потім хлопці дізнаються, що на них під Савур-Могилою тренувалися курсанти Коломенського вищого артилерійського училища, які в такий спосіб здавали державні іспити.

«300 спартанців»

Одними з тих, кого кинули на розблокування українських військ, оточених в секторі Д, була частина зведеної батальйонно-тактичної групи (БТГр) «Колос» 51-ї механізованої бригади. Цей батальйон сепари ще за попередніми знайомствами на «нульовці» встигли охрестити як «300 спартанців».

Серед них – волинянин Юрій Букія, санітар-розвідник батальйону.
Юрій Букія, санітар-розвідник батальйону «Колос» 51-ї механізованої бригади.

Він пригадує, одного дня вранці колосівці отримали команду вкотре пробиватися під Савур-Могилу, аби передати спецурі в Петровське припаси та забрати поранених. А коли доїхали до місця призначення, їх там, на українській техніці та в українській формі, уже чекали росіяни. Після того, як хлопців обеззброїли, із засідок почали вилазити чеченці, осетини. «Зачєм прішол топтать мой зємля», – говорили вони нашим хлопцям та силкувалися «уши рєзать і голови». Однак російський офіцер їм цього не дозволив. Сказав, що з ними потрібно було воювати, коли вони були зі зброєю, а не зараз.

Полонених повезли у Донецьк. Поселили у архіві СБУ. У тісній кімнаті  12 на 4 метри втиснули аж 135 наших хлопців… Стелажі архіву слугували їм ліжками. Щоб поспати, вони позсовували стелажі докупи і лягали упоперек по четверо. Годували їх залишками їжі. Майже щодня вивозили на важкі роботи. В таких умовах Юрій провів 3 тижні. Хоча деякі хлопці жили так і по півроку.

– Одразу, як нас взяли в полон, почали жорстко допитувати. Знущалися, як могли, бо таким чином зганяли лють за своїми полеглими під Савур-Могилою сепарами. Чеченці мало не вимолювали у росіян, аби порізати когось із нас на шматки. Але ті не дозволяли. Потім, як після Іловайська почали поступати інші полонені, від нас інтерес відпав. А взагалі кожного дня по 10 – 15 нових наших хлопців привозили, – розповідає Юрій Букія.

Однак, як розповідає атовець, серед конвоїрів-росіян траплялися і співчутливі. Приносили полоненим цигарки, давали підпалити, бо ж руки у тих були зав’язані. Багато полонених були пораненими, а з ліків – лише активоване вугілля і анальгін...

Парад полонених мав закінчитися привселюдним розстрілом…

Але найстрашніше і найпринизливіше чекало попереду. 24 серпня, на День Незалежності, полоненим о 3 ночі влаштували підйом і повезли в приміщення Донецької адміністрації. Перед тим гарно погодували, і сказали, що більше вони сюди не повернуться, бо їх розстріляють. Звідти їх приблизно о 8 ранку привезли на центральну площу Донецька. Понад 50 хлопців тоді вишикували у три колони, їм наказали пройтися крізь натовп людей. Кожного, хто цього не зробить, обіцяли одразу розстріляти. Озвіріле проросійськи налаштоване «стадо» кидало у них камінням, яйцями, плювало і било в обличчя, не шкодувало і лайки. З-поміж неї чулася і українська мова: «Хлопчики, навіщо вам це?» В кінці маршруту на землі уже лежали два прапори – червоно-чорний і жовто-блакитний. За наказом ворога кожен український військовий мав потоптатися ногами по обох прапорах. Така вистава мала на меті добряче підняти настрої ДНРівців і пригнітити бойовий дух українських військових.

– Сепари запустили в Інтернет відео, де після параду відмивають обляпану кров’ю розстріляних українських військових площу. Себто нас всіх нібито розстріляли. Але вже з наступного дня місцеві, які самі бачили, що розстрілу не було, дзвонили до них, аби ті дали нам трубку, щоб переконатися, що ми таки живі. Їх дуже зачепило те, що хлопці пройшли крізь усі приниження і побої гідно, спокійно і не зламалися… Я сам по телефону десь з трьома людьми говорив, – каже Юрій.

Татуювання з українською символікою вирізали або випалювали

А через два тижні відбувся обмін полоненими. Хоча коли хлопців вкотре підняли серед ночі і «запакували» в транспорт, спочатку ніхто і не знав, розстрілювати везуть чи відпускати. Але коли проїхали окраїни Донецька і завернули на підконтрольну нашими військами територію, всі з полегшенням зітхнули. «Хлопці, таки будемо жити», – сказав тоді котрийсь із них. Там уже чекала харківська СБУ. Відбувся обмін. Після цього Юрія повезли у Харків, у госпіталь. «Теплий» прийом ворогів добряче позначився на його здоров’ї. Плюс контузило у бою перед полоном. Дорогою в госпіталь одразу набрав батьків і сказав, що живий…

– До мене додому приходили 3 похоронки. Одного разу якесь нерозумне навіть подзвонило моїй дитині в школу і сказало, що мене везуть розстріляного. Це було перед тим, як мене обміняли і через 4 дні я вже приїхав додому. Також рідні бачили відео з параду полонених, де нас всіх умовно розстріляли, – додає атовець.

День, коли відбувся обмін – 12 вересня, – Юрій називає своїм другим днем народження. Повернувшись на рідну Волинь, він одружився. Каже, саме нинішня дружина допомогла йому повноцінно адаптуватися до мирного життя.

Зі сторони серця у Юрія – татуювання у вигляді тризуба. У той же день, коли його обміняли, сепаратисти придумали новий вид розваг – роздягали полонених і випалювали або ж вирізали усі татуювання з українською символікою.

…А прапори після параду полонених так і лишилися лежати на землі. Розірвані і брудні. Місцеве населення після знущань над хлопцями перекинуло свою лють на них. Люди демонстративно топталися, витирали ноги. Але не це насправді важливо. Важливо, що жоден з наших військових так і не наступив на стяг рідної держави. Під пильним поглядом бойовиків і прицілом автоматів, ризикуючи ось так, здавалося б, банально, втратити своє життя, вони перескакували, оминали боком, але принципово – таки не наступили…

Ірина Бура

^ Наверх